14/04/2026
Вчора була ситуація, після якої я прямо сиджу й думаю: треба виговоритися.
Приходять люди дивитися кошенят. Малеча - ну прям крихітки, їм ще навіть двох місяців нема.
І очікування таке… що зараз цей маленький клубочок щастя розженеться і - хоп! - вже у тебе на руках, мурчить і любить назавжди.
А по факту - сидить, дивиться. Або взагалі робить крок назад і спостерігає із хованки.
І я бачу це розчарування в очах… і така думаю: блін, як це нормально пояснити, щоб нікого не образити.
Це ж не маленькі “аніматори”, які повинні одразу включитися в режим “я вас обожнюю”.
Вони реально ще діти. Маленькі, трохи розгублені діти, які живуть у світі запахів, а не наших “сюсі-пусі”.
А тут приходите ви - новий запах, новий голос, нові рухи…
І в них в голові не “о, це моя людина!”, а скоріше:
“А це хто? І що від мене хочуть?”
Навіть девони, які взагалі про любов до людей, не такі: “о, новенькі, зараз я вас обійму”.
Їм теж треба хвилинка. А інколи й не одна.
І знаєш, що найсмішніше?
Ти просто сідаєш, перестаєш їх кликати, не лізеш - і через деякий час до тебе підповзає маленький носик.
Такий: “ну окей… давай знайомитись”
І от це - найкайфовіший момент.
Тому коли кошеня не кидається одразу в обійми - це не “ой, щось не те”.
Це навпаки - все як має бути.
Я навіть інколи думаю: добре, що вони не кидаються на кожного першого.
Бо це означає, що в них є відчуття безпеки, а не “люблю всіх підряд”.
Коротше, довіру котика треба трошки заслужити.
Але повірте - воно того варте.
А у вас як було?
Ваш одразу прийшов чи теж трохи “пограв у недоступного”?
